Вчора відписявся друг, що зараз живе в Італії. Одружився, збирається найближчим часом їхати у Штати. Поспілкувались. І знову він мене запитує, коли ж я нарешті у гості приїду.

Не скажу, що я не хочу. Але розуміючи вартість і складність перетину кордону, отримання візи, вирішення проблеми проживання, чомусь відкладаю всі поїздки на невизначений термін.

А сьогодні ми святкуємо, що наша співробитниця відкриває свою туристичну агенцію. Сама вона постійно кудись їздить закордон. Виходить, що якісь люди це люблять і роблять легко, а для когось це дуже складно.

Може варто просто один раз кудись поїхати? А де взяти грошей? Закордонний паспорт треба зробити. А що, як я зберусь кудись поїхати і отримаю відмову?

Уф, краще про таке взагалі не думати...

Мене тут нема... перестаю відчувати, перестаю розуміти, перестаю усвідомлювати себе в цьому світі. Кажуть, що саме цим людина відрізняється від тварини, тож я стаю твариною? Їм не відчуваючи смаку, п'ю не відчуваючи міри, сплю не відчувачи втоми, звички дуже гарна штука в такому стані... в стані, коли нема потреби прибирати, готувати, розмовляти, посміхатись. Добре, що я можу робити все це за звичкою. Втоми не має, є спустошеність. Боюсь спати. Не хочу знову бачити свої дурні сни. Там забагато болю, страху, безпомічності. Це ж мої сни, я знаю, що я вмію в них літати, знаю, що можу їх змінювати... та чомусь цього не роблю. А ще, я їх не розумію. Знаю, що б зрозуміти треба подивитись ще, моя підсвідомість завжди дає мені декілька підказок. Готова тягти до останнього, падати у відключці щоб тільки знову не відчувати цю спостошливу безпомічність. Мабуть треба лікувати нерви, чи голову. Зараз як натягнена струна, звучу гарно, та чи довго буду? Люблю вас, і все буде добре, ви тільки не хвилюйтесь, у вас і своїми проблемами голова забита.

Cьогодні зранку я спіймала одну думку, яка досі живе в моїй голові, і ніяк не виходить її звідти викурити. 

Я йшла по зальодьонілим вулицям до кінцевої зупинки маршрутного таксі, як і кожного ранку, закриваючись від холоду, темноти і шаленого бажання спати, кутаючись у власноруч сплетений шарф та затикаючи вуха веселими голосами ранкових діджеїв.

Я йшла і зосереджувала всі свої думки на потроху замовкаючих голосах, що стали моїми рятівниками цими зимовими ранками. Мій мозок ще не достатньо прокинувся щоб розуміти жарти, запам'ятовувати пісні, або якось реагувати на новини, та тіло радісно озивалось на бадьорий настрій і улюблені голоси, що були вже досить тихі, коли я майже підійшла до зупинки. Захотілось додати гучності на плеєрі, але думка що заради цього доведеться діставати руку з теплої перчатки чомусь мене зупинила.

Коли маршрутка почала свій повільний рух, з кожним десятком метрів, що ми долали, голоси в моїх вухах ставали голоснішими.

Невже там край світу? Невже, якщо пройти ще 100 метрів від зупинки, у напрямку, протилежному від того, яким я зараз рухаюсь, там не має вже зовсім мого ранкового радіо? Щож там слухають? Невже я живу у двох зупинках до краю світу? Мого світу...