Cьогодні зранку я спіймала одну думку, яка досі живе в моїй голові, і ніяк не виходить її звідти викурити. 

Я йшла по зальодьонілим вулицям до кінцевої зупинки маршрутного таксі, як і кожного ранку, закриваючись від холоду, темноти і шаленого бажання спати, кутаючись у власноруч сплетений шарф та затикаючи вуха веселими голосами ранкових діджеїв.

Я йшла і зосереджувала всі свої думки на потроху замовкаючих голосах, що стали моїми рятівниками цими зимовими ранками. Мій мозок ще не достатньо прокинувся щоб розуміти жарти, запам'ятовувати пісні, або якось реагувати на новини, та тіло радісно озивалось на бадьорий настрій і улюблені голоси, що були вже досить тихі, коли я майже підійшла до зупинки. Захотілось додати гучності на плеєрі, але думка що заради цього доведеться діставати руку з теплої перчатки чомусь мене зупинила.

Коли маршрутка почала свій повільний рух, з кожним десятком метрів, що ми долали, голоси в моїх вухах ставали голоснішими.

Невже там край світу? Невже, якщо пройти ще 100 метрів від зупинки, у напрямку, протилежному від того, яким я зараз рухаюсь, там не має вже зовсім мого ранкового радіо? Щож там слухають? Невже я живу у двох зупинках до краю світу? Мого світу...